Мистецька толока

Уорхол панував у славнозвісній нью-йоркській Фабриці, а Ройтбурд – в одеському Центрі сучасного мистецтва та пам’ятній для богемних одеситів квартирі на вулиці Щепкіна. Саме там, у чисельних кімнатах з дзеркальними стелями декілька років поспіль тусили-творили маргінали, художники, поети, музи і сам Ройтбурд, який малював свої урочисті шокуючі полотна. Тоді було створено знаменитий “Помпейський цикл”: характерний “червоний вігвам”, перпендикулярний трагедії шахових клітинок, замкнутий позачасовий простір та розчленовані тіла в полоні у багатошарових метафор... В ті роки за кількістю виставок, гепінінгів, перформансів Одеса не поступалася Москві.

Далі був Нью-Йорк... Незнайомий складний контекст, участь в 49-му Венеціанському бієнале, робота з нью-йоркськими галереями. Але згодом Ройтбурд облишив спроби врости в чужий ґрунт – повернувся на Україну і зайнявся київською галереєю Гельмана.

Ось вже п’ять років художник живе в Києві. Він – не найактивніший персонаж столичної арт-тусівки і наполегливо не бажає нашаровувати на себе здоровий гламурний глянець. Ось каже, Павло Філонов все життя ходив в одному светрі і навіть виробив особливу ходу, щоб якнайменше травмувати свої єдині туфлі – і нічого, гарний був художник.

Більшу частину часу Ройтбурд проводить у себе в майстерні. За цей час були зроблені та виставлені деякі неоднозначні проекти. Ройтбурда почасти звинувачують в кон’юнктурності та буржуазності, а його більше хвилює, чи красиво сполучаються виридонова зелена з індійською червоною. Через те, що Ройтбурд – перш за все не концептуаліст, а живописець.

Він до цих пір перебуває у звичному режимі інфантильного, дещо старомодного декадансу. Симпатики іноді радять змінити манеру, мовляв, сьогодні струйовий не важкий пастозний живопис “під старі меблі”, а легка – під офіси, євроремонти. Та Ройтбурд – не “сучасний”, він дещо поза часом. Дошею та мастихіном він належить початку 20-х років минулого століття, і його улюблена справа – діставати зі своєї підсвідомості та переносити на полотно похмурий тілесний сюрреалізм. “А чи не має чогось більш симпатичненького?” - запитує сучасний арт-споживач. Але це все одно, що попросити графа Лотреамонта чи Володимира Сорокіна написати дитячу казочку. Так вже склалося: сучасний споживач мистецтва інстинктивно відсторонює все, що не перегукується з його позитивіськими життєвими концепціями. І що лишається робити митцям, покликанням яких – давати суспільству гірку пігулку, а не приємні на смак солодощі?
Як би там не було, малює Рой бурд деформовані тіла, рум’яні дівочі сіднички, гейш в сосновому бору чи солодких порочних янголів - і робить він це професійно.

А ось на майбутній виставці в галереї “ЦЕХ” Ройтбурд нарешті постане у всій своїй фірмовій тілесності. І назва в проекту підходяща: “М’ясо”. Колись Ройтбурду докоряли за “гріх інтелектуалізму”. На даному ж етапі життя живописцю хочеться не мудрувати, вигадуючи дотепні концепції, а просто малювати. І натюрморт у цьому випадку – те, що треба. Хоча роботи, що були об’єднані у цикл “М’ясо”, не можна назвати натюрмортами у звичному розумінні цього слова. В них немає характерної цьому жанру наративності - це по-своєму мінімалістичні портрети предметів.
Тут хочеться застосувати мистецтвознавчий штамп і сказати, що “художник намагався виразити містичну сутність портретованих персонажів”. По-простому кажучи, зобразити нам дитячу “душу” сосиски, мерехтливу сутність яловичини, меланхолію запліснявілої сирної головки. Не просто впорядкувати візуальну хроніку певного кавалку матерії, а показати, чим він дихає, яке випромінювання розповсюджує в оточуючий простір.

Необхідно також зазначити, що Ройтбурд повернувся таки до повноцінного та добротного музейного колориту та до своєї характерної манери: цей експресивний вільний живопис – подібним чином художник не писав вже декілька останніх років.
Полотна циклу “М’ясо” примушують згадати голландський натюрморт, російську вивіску початку 20-го сторіччя, рекламну фотографію та роботи таких живописців, як Машков та Моранді."