Вітаю Вас Гість!
П`ятниця, 2018-11-16, 11:20 AM
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

Роздуми [3]
Етніка [9]
матеріяли по укр.етнодослідженнях, історія, символи, одяг, тощо
Імена [2]
Біографії, есеї, посилання, статті про видатних українських художників

Актуальна афіша

Нове у форумі

Пошук

Наші кнопки

***

Форма входу

Links

РОЗЫГРЫШ ПОДАРКОВ!
до 31.08.2011

Наше опитування

Що вас приваблює на цьому сайті?

Результати · Архів опитувань

Всього відповідей: 71

Друзі сайту

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Статті

Головна » Статті » Етніка

Плахта Полтавщини
Поверх сорочки на Полтавщині одяга- ли плахту — "цілу" або станок, а в бу- день — чорну запаску, яку ще на Миргородщині називали "дергою", "джергою".

Плахта станок (напільна) складається з двох прямокутних полотнищ (гривок) завдовжки 90 — 110 см, які посередині змережувались декоративним швом (ромбовидні, прямокутні, квадратні фігури), кінці обкидали шерстяною різнобарвною ниткою або обшивали чорним плисом, а кутики внизу прикрашали китичками "кетяхами" або обкидали шерстяною ниткою і оздоблювали промінцями.

Ціла плахта — "повна крилата, повна ціла" (так казали) складається з двох прямокутних полотнищ від 1,5 до 2 метрів завдовжки, зшитих до половини декоративним швом. Кожне з таких полотнищ має назву "гривки", а верхні незшиті частини називають "крилами". Одягнуті, останні закривають спереду гривки і заміняють попередницю.
Станки ж без "крил", і до них завжди одягали попередницю.
У будні, а пізніше лише старі жінки поверх сорочок нижню частину тіла огортали запаскою або дергою (джергою), що являє прямокутний шматок (75 на 170 см) чорного або синього тонкого сукна влітку і грубшого взимку. НаЗіньківщині, Миргородщині, особливо на межі з Гадяччиною, такі дерги вважали буденним одягом. На Гадяччині тоненька дерга була "зібгана" в складочки, підрублена на кінцях.

У с.Остап'є чорну джергу ткали з тонкої пряденої вовни рядами в "ряди" та грубші — "в сосонку". "Чернили" її тричі у гарячому відварі вільхової кори, куди додавали залізяччя. Вологою складали в складочки і клали на піч, на черінь "під ґніт". Так вона лежала доти, поки висихала. її одягали і в свята з червоним поясом. (Польові ма-теріали автора за листопад 1984р.)

З літературних, наукових і експедиційних матеріалів довідуємося, що плахти виготовляли в XIX ст. по всій Полтавщині, тому що для цього було досить сировини, вівчарство було традиційною галуззю тваринництва в цих краях. З початку XVI ст. тут розводять сокільську породу овець, які вирізняються невибагливістю до кормів, умов утримання, хорошою смушковою та вовняною продукцією. Свою назву порода отримала від села Сокілка (нині Кобеляцький район) — найбільшого в минулому торгового центру, де заготовляли і продавали значну кількість сірих смушків. Таку породу розводять переважно в південних, а вівчарство тонкорунного напрямку поширене в північно-західних районах області.
Кожна сім'я тримала від 2 до 10 овець. Недарма в народі склалося прислів'я: "від вівці три вигоди — кожух, свита і душа сита".
Великі отари давали широкі можливості для хорошої вовни, а багата рослинність — сировину для добування барвників. Ці умови та споконвічна вдача українця й стали тим грунтом, на якому розвивалися плахітництво й виготовлення сукна.

Найбільшого поширення в XIX ст. плахтове ткацтво набуло на Миргородщині в В.Сорочинцях, Решетилівці, а також на Зінь-ківщині, Гадяччині. Кожна місцевість мала свою технологію виготовлення, свою орнаментику, кольори.

Ткали різними техніками із шерстяних ниток, гарусу. Для складних орнаментів у XIX ст. купували гарус, бавовняні нитки, "біль". На плахту вовняної нитки йшло більше, ніж на інші види незшитого поясного одягу. Техніка виготовлення спеціальної узорчастої тканини для неї була складніша, сировина вищої якості.

Гарус купували й виготовляли самі з вовни молодого ягняти,
пряли веретеном, тому що вона була коротенька, довгу вовну пряли на прядці для основи. (Польові матеріали автора за 1979 р., с.Веприк Гадяцького району).

Ткали плахти, як правило, на конопляній основі, на звичайному верстаті на двох або чотирьох підніжках, користуючись спеціальними "лопаточками" з намотаним різнокольоровим гарусом, яким перебирали, "затикали" взори.
Залежно від різних технічних прийомів плахти поділялися на човникові та перевірні. Човникову виготовляли на звичайному ткацькому верстаті. її малюнок виконували вручну одним або двома човниками і розміщували паралельними рядами. Орнамент утворювали перетином поперечних і поздовжніх смуг^ одного або кількох кольорів. Його мотиви мали вигляд зірок, восьмикутників, вітряків, геометри-зованих квіток.

Малюнок перевірної плахти складався з кольорових квадратів, вписаних у загальну структуру тканини. В кожному міститься орнамент з геометричних фігур або геометризованих квітів. Іноді візерунок одного квадрата повторюється в сусідньому, але тут він уже став тлом. Шахове чергування кольорових квадратів відбувається тому, що в перевірній плахті візерунок одного кольору рухається по діагоналі.

Побутували плахти з червоним, синім, чорним тлом. Елементи їх орнаменту залежно від того мали синій, білий, жовтий, зелений кольори. Дівочі та плахти молодиць вирізнялися свіжим яскравим колоритом. Жінкам середнього віку пасував стриманий колорит, зелений, фіолетовий, чорний кольори носили старі жінки, називали їх ще "пісні", бо носили їх всі в Піст. (Польові матеріали за 1979 — 1986 рр. на Полтавщині Щербань С.О. та автора). Ще до 70-х років XX ст. виготовляли плахти по селах Миргородського району в В.Сорочинцях, Яреськах, Олефирівці, Ковалівці, Зінь-ківському районі — с.Великій Павлівці, Куземині, на одній плахті в В.Павлівці було 9 — 11 узорів, в Ковалівці 5 — 13, до 13 їх налічували в Шишаках, у Зінькові. Ткали в Решетилівці, Диканьці, Нових Санжарах, у с.Дігтярі Прилуцького р-ну; в селах Веприк, Сари Гадяцького району.
Кожна плахта в колекції Музею — це мистецький витвір жіночих рук. їх дуже берегли, адже в них вкладалося стільки праці! Складали завжди по довжині втроє, так, щоб утворювалися "зломики", тобто пружки, які робили цей одяг пишніший, "крилатіший".

Найбільшу колекцію плахт закуплено з колишнього Миргородського повіту — нині це Миргородський, Зіньківський, Вели-кобагачанський, Шишацький райони, де з діда-прадіда ткали плахітниці як для себе, так і замовникам. Менше закуплено в Хорольському, Лохвицькому і південних районах.

Залежно від кольору нитки, яка йшла на основу, плахти мали назви: червона, черчаста, синятка, голубець або голубцева, напільна, пісна, червону вважали святковою, одягали на свято. Напільна мала основу наполовину червоно-синю, і їх носили в будень.

Клітини, які "затикалися" різноманітними взорами, в кожному селі були свої, улюблені. Розповідали старші люди, що по плахті на ярмарку можна було дізнатися звідки жінка. На Зіньківщині в с.В.Сорочинці улюбленими взорами були: "сливки", "совині очі", "мерчи-ки", "рожа", "фіалки". В с.Лю-тенські Будища — "затиканий, зачіпаний прапір", "восьмирі", "будянець", "грушка", "рачки". Орнамент "зачіпана папороть" ткали в Дейкалівці, Шилівці, Заргунівці.

Коли в плахті через одну клітину чергувався білий колір, то її в Шишацькому районі називали "ряба" і казали "затикана ряба синятка, червонятка". Полюбляли затикати взорами "павучок", "рожки", "гвоздички", в с.Ко-валівка, де ткали найдовше улюбленими взорами, були "не-догони", "грушки", тому від узору і походила назва плахти — "будянцева", "в недогони", "зірчата". Кольори були різні: рожеві, червоні, оранжеві, сині, білі, фіолетові.

Повних плахт найбільше закуплено в Гадяцькому районі в селах Лютенька, Веприк, Сари. В них переважає червоний колір, де через одну клітину "через один ключ" йшов білий колір, і називали їх "картаті".
Орнаментували в основному восьмикутними зірками — "зір-кава" плахта була трикольоровою: білий, червоний, зелений, краї яких оздоблювали двома великими і двома маленькими китичками.

У селах Затін, Якимове, Бір-ки, Остап'є Великобагачансь-кого району білий колір теж повторювався через клітину, хоч орнаменти в кожному селі були різні. В Уставиці затикали "недогони з паличками", де домінував зелений колір, "павучки". Тут звертає на себе увагу "коса" червонятка, яка має косий орнамент різнокольорових прямокутників. Особливо красиві плахти затикали в с.Затін — "горіхова", "звоздичка", "гроздикова".

Із розповідей дізнаємося, що сорочку з-під плахти "випускали рівно на долоню і не більше", і тоді "молодиця в плахті цвіте по дорозі", — розповідав 90-річний Іван Кругляк в с.Ковалівці Ши-шацького району.
Характерною деталлю жіночого строю була "ладунка", невеличка кишенька для хусточки, ключів, насіння, яку прикріпляли до пояса з правого боку поверх плахти. Шили їх з крамної тканини — ситцю, сатину, оксамиту, шовку, парчі прямокутної форми, інколи заокруглені внизу, інколи викінчували зубчиками. Оздоблювали вишивкою, машинною фігурною вистрочкою, аплікаціями, китичками, зубчиками. По боках пришивали зав'язки, стьожки.

Тривалий час в кінці XIX ст. на Полтавщині поряд із плахтою співіснувала спідниця. Коли почала входити в побут спідниця з фабричної тканини, то носили її лише в свята, але на початку XX ст. вона поступово витісняє інші види поясного одягу. Шили її з шести-семи пілок із кашеміру, кольорового, однотонного сатину, смугастого або квітчастого ситцю, а часом заможні верстви — з дорогої шовкової чи шерстяної тканини. Про заможність свідчила кількість пілок, у багатих їх кількість доходила до 10 — 12-ти, оздоблення плисом, мереживом.

З появою спідниць змінюється силует усього одягу. До них почали шити й фартухи з фабричних тканин — перкалю, ситцю, шерсті. Але і з фабричними матеріалами дотримувалися традиційних прийомів, фартух контрастував за кольором із спідницею, відтіняючи її.
Інколи до юпки шили сорочки-станки.

Шили спідниці з поясом, на ґудзику, призбирували в дрібні складочки, підрублювали червоним рубчиком "гантиком". Прикрашали плисом у дві-чотири стьожечки однакові завширшки, а також широкою стьожкою "дошкою", "бійям" — дві червоні стьожки завтовшки з долоню.
До спідниці і фартуха, як і до плахти, кріпили кишеню і підв'язували червоним поясом, дві маленькі китички клали на правий бік, а великі китиці зав'язували ззаду. Але з часом пояси, крайки "виводяться" там, де спідниці заміняють запаску, дер-гу, плахту. Найдовше вони збереглися в північних районах, де їх одягали до спідниць.

На початку XX ст. входять у побут ансамблі жіночого костюма з тканини одного кольору як суцільні сукні, так і кофти з спідницями. Кофти прикрашали різними складками, шлярочками, буфами, пухликами.
Спідниці і фартухи з фабричної тканини є типовим стегновим народним жіночим одягом першої половини XX ст., причому кількість пілок поступово зменшувалася.

До плахти-станка одягали запаску або попередницю. Запаски виготовляли з овечої вовни і фарбували різними кольорами, найчастіше в чорний та синій.

Ткали сукно на запаски на звичайному верстаті, а потім привалювали в ночвах або сукновальнях. Такі запаски були найпростіші: прямокутної форми різних розмірів, по краях і внизу обшиті тканиною або підрублені, інколи прострочені машинною хвилястою вистрочкою, інколи обшиті оксамитом. їх бачили по всій Полтавщині.

А от сам термін запаска поширений у Гадяцькому, Миргородському, Шишацькому районах, а попередниця домінує в Великобагачанському, Зіньків-ському районах. Виготовляли запаски також "набірні", тобто з фабричної тканини, оздоблюючи їх смужечками плису. Не скрізь однаково ці смуги розкидали по полотнищу. Наприклад,ус.В.Сорочинці, Лютенських Будищах, Бірках любили нашивати підряд по три різні завширшки смуги впоперек, і вона мала назву "тричі обложена плисом". В інших місцях були "двічі обложені плисом".

Любили до святкової плахти на Зіньківщині в с.Бобрівнику, Ковалівці, Шилівці шити запаски з шовкової "мільйонної" купованої тканини темно-вишневого, зеленого, коричневого кольорів, які по боках і внизу "тричі" обкладали плисом. В Бобрівнику закупили запаску з шовку, складену в складочки, в Зінькові — парчеву попередницю, зшиту з двох прямокутних полотнищ, обшиту по краях плисом.

Є в фондах ще такі дві запаски із парчевої тканини із Лохвиць-кого району. На Миргородщині парчеві запаски, виткані із металевої нитки жовтого кольору називали "золота".

В селах Якимове, Уставиця, Затін Великобагачанського району закуплено попередниці, виткані з чорної вовняної шерсті прямокутної форми, підрублені і оздоблені внизу широкими смугами вишивки хрестом у вигляді куксій, виноградної лози.

Євгенія ГАЙОВА

Нар мистецтво 3 -4 2003

Категорія: Етніка | Додав: Bullet (2006-01-08) | Автор: Bullet E W
Переглядів: 3174 | Рейтинг: 5.0/8
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: