Олександр Федорук

Олександр Федорук кандидат мистецтвознавства, заступник директора ІМФЕ ім.Рильського, Голова Національнії Комісії з питань повернення культурних цінностей в Україну при Кабінеті Міністрів України.

Феномен сучасної пластичної культури України постав на грунті заперечення тоталітарного режиму, який, всупереч наростаючому спротиву (відкритому чи замаскованому), прагне перелицюватися в тоталітаризм демократичний, або точніше, в охлократичний обскурантизм.

Ситуація з мистецтвом та становище об'єднань художників в Україні на сьогодні трагічні, і це є реальна ситуація існування пластичної культури. Мистецтво стало товаром, і ставлення до нього споживацьке, меркантильне, прагматичне. Держава створює видимість зацікавлення його життям, яке надзвичайно далеке від справжніх потреб, причому не в силу своєї байдужості, а через свою убогість, фактично через неможливість взяти на свої плечі ще один тягар, такий важливий для нашої духовності - пластичну сферу нашого життя. І вирвавши у мистецтва його серце, залишили його душу скавуліти на просторах „клондайкових стосунків".

Реалії стали іншими -можна робити все, що в силі твого таланту або низькопробної войовничої тривіальності. Будь-які ідеологічні вчинки, мотивації „емісарів" почали зникати від другої половини вісімдесятих років - коли на видноколі забовваніла загадкова постать у вигляді Волі з жертовним прапором у руках: одним вона бачилася у
вигляді золотого Колорадо, яким для мрійників були відчинені на Захід двері, інші постійно натягали на себе шаровари, тоді як ще спритніші під виглядом новацій розтягали по закутках банальні істини європейського мистецтва, які воно природньо, у своєму власному духовному кліматі відкривало в двадцятому столітті спеціально для іновірців. А тут захотілося одним стрибком, за якісь два-три роки охопити все, що Європа спромоглася освоїти в повоєнний час - від вистав „Арт Конкрет", Поллока, ташизму, інформелю, поп-арту іт.д.

Третю, найважливішу частину новочасних реалій, складає факт входження нового українського мистецтва до європейської спільноти. З цього приводу Дені Міло, директор музею отців-августинців у Тулузі в дуже цікавій статті, вміщеній до каталогу виставки „Український авангард та сучасне мистецтво" дійшов такого висновку стосовно сучасної пластичної культури в Україні: „молоді художники стоять на тому ж рівні, що й їх західні колеги, вони з ентузіазмом та завзяттям пробують свої сили в різних сферах художньої творчості: в постмодернізмі, у новому вільному фігуративному мистецтві, у пост-дадаїзмі, трансавангарді, однак при цьому, як і в часи першого авангарду, вони вкладають в ці зусилля свого духу власні прагнення та якусь містичну побожність. Це свідчить про те, що сімдесят років політичної нівеляції не спромоглися задушити цього деалістичного чи епікурейського пантеїзму, цього рафінованого анімізму, які завжди були такими характерними для потужного менталітету українського селянства".

Дені Міло аксіоматично спостеріг і менталітет українського артистизму! Від себе додамо: який вихований сьогодні на запереченні і неможливості прийняття будь-яких замаскованих форм прокомуністичного естетичного „варива" - що, очевидно, і для нас у цьому випадку важливим є досвід поляків, які показали в Козловцю належним чином зібрані „пам'ятки" тієї страшної перехідної епохи. „Не дамо знову обдурити себе!" - це гасло актуальне для всіх.

Логічно, що менталітет періоду дестабілізаційних поворотів і далі вбирає в себе досягнення українського авангарду - того феномену тридцяти перших років двадцятого століття, який Європа сьогодні починає відкривати для себе. Уже не вперше відзначається, що формація українського
авангарду, як і авангарду європейських народів, складає єдине ціле, хоча і з певними національними відмінностями. Зрештою Архипенко, Грищенко, Андрієнко, Бойчук, Ковжун, Богомазов, Єрмілов, Піскорський, „анумівці" зі Львова сьогодні увійшли до художньої свідомості і являють собою результат розвитку українського мистецтва.

Ми не повинні мовчати з огляду на те, що прогресивні хвилі того мистецтва безжалісно придушувалися і каралися, а починаючи з провокаційної хрущовської відлиги, коли державний керівник бульдозерами боровся з буржуазним формалізмом та з часів брежнєвської по-диявольськи хворобливої стагнації, коли сотні митців було розстріляно, згноєно по сибірах та гулагах чи то просто вилучено з інтелектуального життя. Власне, сталінська вирубка інтелігенції спрямовувалася на мордування цілих поколінь та на виховання манкуртів.

Можливо, андеграунд в Україні більше, аніж деінде, було загнано до підпілля, підземелля. Тут слід згадати одеситів Людмилу Яструб та В.Маринюка, киян Аллу Горську та В.Задорожного, львівських митців Ярославу Музику, 3. Кецала, П.Заливаху з Івано-Франківська та десятки інших. їм затикали рота, а в музеях знищували ікони та вівтарі. Сучасне мистецтво України народилося з протесту, з опору до тих часів.

Але український художник з Мюнхена В.Стрельников говорить про подальші зміни у ході процесів, перед тим неконформістських: „Якщо офіційне мистецтво несло на собі імперську печать надмірності, то мистецтво андерграунду було орієнтовано цілком в інакшому напрямку, так як орієнтувалося на індивідуальне сприйняття. Сьогодні мистецтво надмірностей - то минуле, а мистецтво андерграунду береться за еталон. При цьому деякі з вчорашніх лідерів андерграунду сьогодні стають митцями офіціозу і можуть отримувати допомогу від нових або перелицьованих старих структур. Якоюсь мірою на нові форми впливає інерція мислення та сьогоднішня практика".

Теза про те, що колишнє мистецтво андерграунду хоче стати сьогодні офіційним та єдино правильним, бажаючи орієнтувати розвиток практики в певному напрямку - саме ця теза визначає клімат пластичної думки.
Перший міф з тих умов такий - те, що стало або прагнуло стати офіційним мистецтвом, першим вирвалося на Захід. Але без наслідків. Виставка київських художників у Паризькому Гранд Пале у 1991 році заскочила своєю некомпетентністю навіть українську критику. Друга хвиля проникнення українського мистецтва на Захід була частково викликана зниженням рівня життя художників в Україні -мистецтво стало залежним від закордонної туристичної індустрії і легалізувалося в очах західного філістера як мистецтво середнього рівня споживання.

Те, що сьогодні явно виглядає як компіляція, ще вчора вирувало, стрибаючи по західних галереях з нав'язливою безпардонністю перед пріорітетними напрямками розвою європейського мистецтва. Нічого доброго з того „стрибання" в городі європейського авангарду вийти не могло - це був лише міф уявного порятунку від лабет офіційного мистецтва. Отож мистецтво компіляції також може розраховувати на смаки і вподобання грошовитих покупців.

Разом з тим Захід не перестає захоплюватися справді талановитими художниками, останні хоча і не є на слуху у всіх, однак з'являються зі своїми феноменами, яким притаманні перспектива і аура, котрі відповідають клімату європейського мистецтва.

Свідомо уникаю тут персональної деталізації, бо відповідний тон децентралізації артистичного життя, полістифонічності часового відгуку, характерною рисою прагнень того, що окреслюється як чудо духовної еманації, щось подібне на малярську матерію Стшемінського. Хочу лише зауважити, що на наших очах, в умовах конфлікту між нудним рівнем щоденного життя та високим рівнем духовності, з'являються нові імена молодих, автономно існуючих художників, таких як М.Олексяк, П.Бевз, А.Трофім'юк, С. Палій. Щось подібне можна було спостерігати в Польщі, в часи „Арсеналу" та „Кривого Кола".

Як і в Польщі, певні течії виходять із засад духовної еманації та логічно-геометричної структуралізації, вони нуртують та вибухають, рефлексуючи у відцентровому напрямку, що творить динамічну панораму можливостей для самовираження художників. Колись, у 60-80-их роках, московська інтелектуальна критика висловлювала доброзичливе ставлення до українського пластичного мистецтва. Так, зокрема, було з львівськими художниками, які воліли мати виставки радше у Москві, аніж у Києві. Та часи міняються, і „претенційні" львівські художники не знайшли для себе гідної, в стилі давніх традицій, заміни. Це, звичайно, не відкидає новаторських концепцій пластики (В.Батай, В.Ярич, Капустянські). Тож нема нічого дивного в тому, що після відходу М. та Р.Сель-ських, Я.Музики львівське мистецтво потерпає від браку інновацій, не випрацьовує . новочасних методик (якщо не брати до уваги таких тривіальних явищ як виставки-експерименти, хепенінги) - тобто є по суті вторинним явищем, характерним не лише для Львова. Слід також сказати, що імідж просторових лабораторних видів мистецтва останнім часом зростає.

Також зауважимо, що міфом сучасного художнього життя в Україні є гануюча думка про вагомі перемоги ишаїнської пластики,
яка підмінила ідеї сміливої піонерської
_художньої думки на тенденцію розчинення новостворених рухів у молоЦІ традиційної концепції мистецтва, а відкритий назовні простір замінила картинами внутрішньо орієнтованої мішанини.

Маємо все, що потрібно: пленери, виставки, гала-вернісажі, спонсоровані сучасними неосвіченими нуворишами. Хоча мали останнім часом і цілком поважні виставки (імпреза Єдність, Погляд, Відродження).
Можна дивуватися спробам вияву сучасних позицій та напрямків (Паризька Комуна, Кум, Братство св.Алінія), проявам експресивної та метафоричної думки, проекції цікавих візій – все це справді виглядає як вулканізація художнього самовираження. Але іноді хочеться плакати над тими проявами вторинності, до якої нас привчають і до якої звикаємо, як уже давно звиклися з подорожуванням у некомфортабельних вагонах. Не вмикаємо червоного світла - „Стоп!", а поважно кажемо: „Брак хорошого мистецтва!". Існує потужне прагнення вийти із закутка периферійного мистецтва.

Як це зробити ? - це питання звучить з другої половини вісімдесятих років, і відповідь на нього змогли відшукати художники, орієнтовані на творчий пошук. Плодотворною для цієї еволюції стала діяльність великої кількости галерей, які унаочнюють темп та ритми сучасних пропорцій супроти застиглої пластичної культури Спілки художників, яка існує без жодної ініціативи. Галереї не лише показують діяльність художників України,
а й створюють умови для розрізнення того, що є добре і що є погане, даючи шанс об'єктивізувати процес, не покладаючись на долю випадку, а також створюють дистанцію між елітарним мистецтвом та міщанськими смаками. Маємо добрі галереї, але не маємо сучасних залів. Маємо непогане малярство (галерея „Градобанку"), але зовсім не маємо місця для його показу. Адже виставки українських художників у Варшаві, Мюнхені, Тулузі отримали непогані відгуки художньої критики.

Особливості художнього життя України слід розглядати, беручи до уваги пластичну культуру в цілому, в поєднанні з культурою діаспори, яка колись була штучно вилучена з материка наших спостережень. Такі майстри, як українець Хмелюк та поляк Папський, мали між собою багато спільного, навіть на рівні чисто людських стосунків; українець М. Бойчук та полька С. Налєпіньська побралися; Сельські працювали і для України, і для Польщі, але все це проходило поза нашою увагою. Ми не знали наших найкращих майстрів з Франції (Грищенко, Хмелюк, Андрієнко), зі „Сполучених Штатів (Л.Моло-дожанин), не чули про те, що в Чікаго діє група авангардистів, що в Мюнхені все своє життя тужив за Україною учень Лащки Г.Крук, про творчість видатних графіків Р. Лісовського, Я.Гніздовського, - ми просто були роз'єднані з культурою діаспори, яка з'явилася поза материковою Україною і там була шанована.

З іншого боку, ідеалізація творчих поглядів української діаспори як материнського тіла витворює міфи про необхідність прийняття досягнень діаспори, приймаючи їх на рівні залежного мистецтва; незалежність мистецтва має свої глибинні інтенції в духовному, інтелектуальному кліматі і є основою для розвитку художніх напрямків, які акумулюють сучасні ідеї.
Мистецька ситуація в Україні кінця XX століття чимось нагадує переломну епоху кінця XIX століття - часу зміни стереотипів, мови, пошуків на просторах слов'янської чи православної релігії, менталітету, що відчутно відрізнявся від традиційного світосприйняття.

Прилучення митців України до європейського художнього середовища стало характерною рисою розвитку молодих художників, які мобільно та монолітно спілкуються між собою на просторах сучасних художніх течій. Не вбачаємо в цьому відмови від рідних традицій, звернення до яких було заборонене в часи стагнації (бароко та необарокова -стилізація кінця XIX - початку XX століття, символізм, авангард першої хвилі). Щодо набору художніх засобів, то, як свідчать виставки моїх улюблених 0. Бородая, 0. Бабака, О.Дяченка, О.Сухоліта, А.Животкова з Києва, В.Покиданця, В.Федорука з Миколаєва, П.Ковача з Ужгорода, М.Гейка, Л.Маркосяна з Полтави, М.Мазура з Хмельницького, Ганни Сидоренко з Єнакієвого, П.Антипа з Донецька, М.Бабака з Черкас, В.Кабаченка з Одеси, К.Борисюка з Луцька, -творчість названих та ще багатьох не згаданих тут художників відзначається багатством чуттєвих рефлексій, пройнятих ліризмом навіть у пунктах метафоричної парадигми зіставлення.

Всі ці стилістичні засоби підсумовують експерименти сучасного пластичного мистецтва України, яка, будучи дуалістично замкнутою внаслідок економічних умов, переживала час надії та очікування, зараз вибирається з тієї обмеженості, а може, навіть зі щілини хаосу та непевности, поспішаючи до нової сфери уяви та інтелекту.
Очевидним є те, що існують талановиті одиниці навіть у шокових умовах гіперінфляції. Однак у такій сумній ситуації повинні знайтися сили для збирання плодів творчости. Концентрація уваги держави до мистецтва – це найперша вимога дня. Потрібні інститути меценатства.

І тоді прийде розуміння справжніх цінностей на зміну сьогоднішнім, які мають тимчасовий характер. Лінія висловлювання в час, коли людина сьогодні не має певности щодо завтрашнього дня і відчуває потребу здійснення моральних змін, - ця лінія є нестійкою. Хочу ще раз наголосити, що маємо багато динамічних художніх середовищ.

Звичайно, важко переходити від намірів до реалізації. Може, та дорога, яка приведе всіх нас до уроків цивілізації, моральности, християнських цінностей – до всього того, що існує в європейському культурному просторі і вабить весь інтелектуальний світ – стане дорогою до з’ясування свого місця. І може, саме в тому місці заіскриться надія на молодість і талант – саме в це вірили наші попередники, переступаючи поріг ХХ століття.

Що робимо ми для тих молодих сьогодні?

Джерело: http://часопис РОДОВІД, число 9/1994 р