Мистецька толока

Відкриття виставки відбудеться 14 вересня, в Пт, о 19:00за адресою: Ільїнська, 16

Складне завдання – надзвичайно складне стоїть переді мною у вигляді такого собі Нікіфора, - людини з реліктовим ім’ям! Сам він себе позначає, як великого шанувальника Фернандо Ботеро, знайомство з творчістю якого визначило його долю. Нікіфор Добчинський (і прізвище, я вам скажу – «Вау!») вирішив стати Художником. Саме так, з великої літери. І він ним став! Якщо не великим, то художником.
Манера його письма цілком витримує критичний аналіз, але коли справа доходить до стилістики… Хм. Хоча. Сюжетні (ті, які наративні) колізії досить і досить цікаві. Зображуване заперечується написами-коментарями, точніше, вони перекидають, пронизують закладену м’якість, (цитуючи) «пухнастість». А все разом виявляється страшним, при тому СТРАШНО нагадує щось ще, інше. Де посил, він же надзавдання, зображуваного, однозначний аж надміру.
Йдеться про парадигму дитинства. Отже, дитинство…воно дарує суб’єкту відчуття захищеності, права на гру, перебування у вигадці; але й включає в систему заохочень-заборон.
Діточки років до 4-х, далеко не всі, пухкі (можливо звідти й ця пресловута «пухнастість»), округлі точно, їх пластика органічна – природна, бажання – природні. Хоча, останнє навряд чи. Любов до солодкого (шкідливому), зворушлива еротоманія (зокрема і від слова «рот»), льодяники – її вершина. Вони фігурні, їх можна облизувати і вони ПОРОЖНІ всередині. Пустушки! Ось що створило ім’я Фернандо Ботеро, саме це він наочно і продемонстрував, так як його чоловічки – людиськи. Те саме властиво й й невеликим за розміром робот(к)ам Добчинського (ось тактильно – під пальцями – виникає таке літературне ім’я і зворушення починає пронизувати всю мою сутність. Чи все-таки не ВСЮ?)
Бо вся сутність, що зводиться до будуарної зворушливості, коли вже в дитині відмовляються (закладають у нього навмисно!) бачити особистість, але потурання своїм *** бажаннячкам, все це породжує Ботеро, який захищає людину, як Особистість від тих хто уподібнюється зразкам глянцевих симулянтів життя. Тому Ботеро і став Ботеро, бо він надто багато людям явив-розкрив в їх істинній, справжній сутності.
Щодо Добчинського (пФ, це прямо-таки мара якась – знову отримала насолоду від друкування імені його), то живописні малюнки його гарні, ой які карні: і фончики прописані, і ВОЧЕВИДЬ приватні, біографічні моменти життя відкриті до відвертості, яка раніше дурним тоном вважалася, а нині випинається (фі!). Це «фі» + життєвість ситуацій провінційного живописця, поза будь-яким сумнівом, змусить заговорити про народження ще одного художника сучасного мистецтва, чи ні?